Кинджали, скінери, пуукко й інші ножі по суті своєї є ріжучим інструментом. Можна довго вивчати й порівнювати різні марки стали, технології їх виробництва, загартування. Усе це здорово, але!.. Ні один ніж не буде виконувати свої функції, якщо він тупий. і якщо ще вчора він вас радував своєю бритвеною гостротою, те сьогодні його потрібно точити або хоча би підправляти.
Процес затуплення ножа неминучий. Навіть якщо ви їм активно не користуєтеся й лише зрідка дістаєте з піхов, щоб показати друзям, однаково ріжуча крайка від контакту з піхвами, тупиться, не сильно, але неминуче. І от настає споконвічне питання: «Що робити?» Можна віднести в кіоск «Точу ножі, ножиці, бритви правлю» де-небудь в базару (в провінції я такі бачив практично в кожному місті). Але вид неголеного «дядька Васі», дихаючого на вас перегаром і намагається провести зашкарублим пальцем по лезу, явно відбиває всяке бажання не тільки віддати йому в руки ніж вартістю кілька сотень «зелених», але і довірити навіть іржавий колун. А випадково заглянувши в віконце цього закладу, по непорозумінню названого гордим іменем «майстерня», і побачивши в сутінку приміщення величезний точильний верстат з каменем діаметром в півметра, зернистість якого видна навіть із відстані двох метрів, розумієш, що на такому встаткуванні точити можна тільки якоря с невеликої баржі.
Я в молодості після третього курсу інституту проходив практику в штампувальному цеху заводу по виробництву комбайнів. Тут точильних верстатів не було, і я пішов до приятелям з факультету обробки металів в токарський цех, щоб нагострити улюблений складаний ножичок з рукояткою в формі папуги. По порівнянню з сучасними ножами, він, звичайно, нічого собою не представляв, але тоді цей ножичок мені дуже подобався, і я їм дорожив. Отож, прийшов я його поточити, мені вказали, де стояло точило, на якому заточували твердосплавні різці.
Включив я верстат, обороти моторошні, мене ледве вітром не зносило від обертання каменю (це я, звичайно, перебільшую небагато). Не встигнув я піднести лезо до точильному каменю, «вжик» — і в руках в мене одна рукоятка й пари міліметрів, що залишився клинка. Добре, що пальці залишилися цілі! Так я повчився точити на верстатах ножі. Багато води витекло з тих пор, і арсенал клинків кількісно й, головне, якісно в мене змінився, і точильних каменів різних фірм придбав чималу кількість. ПРО їх і прагну я вам повідати.
Точильні камені бувають натуральні й штучні. ДО натуральним відносять Вашіту й Арканзас, до штучним усі інші (алюмінієву кераміку, алмазні...). Крім того, камені умовно підрозділяються на водні й масляні. Що це значить? А це значить, що перед використанням одні камені потрібно замочувати в воді 10-15 хв, на інші досить капнути крапельку спеціального масла. Зміст цих маніпуляцій простий, і не треба з цього робити шаманства й танців з бубном, що я зустрічав в деяких авторів. Таємного змісту отут ні, просто потрібно чітко представляти, з чого полягає процес.
Абразивне зерно в натуральних каменях зв'язане між собою більш дрібним зерном, в штучних каменях абразивне зерно тримається на клейовому зв'язуванню. В японських каменях зв'язування традиційно роблять більш м'якої, чому в європейських, але це ще залежить від серії. Змащення потрібна для того, щоб проміжки між зернами не забивалися, то є камінь точильний не зазирнувся сталевими ошурками.
Теоретично процес заточення простий, як «колумбове яйце»: береш ніж і плавно проводиш ріжучою крайкою по точильному бруску, площина ножа тримаєш під певним кутом до каменю. Але от отут-те для новачків лежить «підводний камінь»! Оскільки клинки в більшості своєму не просто пряма смужка сталі, а мають найчастіше вигнутий профіль, кут потрібно тримати постійним, а нахил леза міняти. Але усе приходить із досвідом, для новачків же випускаються різні пристосування — від простеньких до досить складних і дорогих.
ДО жалю, те, що швидко точиться, так же швидко й тупиться. Зміст отут простий: алмаз формує агресивну ріжучу крайку з більш високими й великими вершинками (властиво, вони й ріжуть матеріал), але вони й швидше фарбують, а наслідок — затуплення ріжучою крайки. Водні же камені з дрібним абразивним зерном формують відповідно й більш дрібні вершинки крайки й фарбують повільніше, тому ріжуча крайка довго не затуплюється. Точно такий же результат дає камінь із натурального Арканзасу, і тому зупинятися на ньому я не буду.
Якось в одному солідному мисливському журналі я прочитав статтю про заточення ножів. Автор рекомендував перед заточенням побрати газету, намочити її, покласти на стіл, а уже на її точильний камінь, тоді, мов, камінь не буде сковзати по поверхні стола. На своє лихо я розв'язав спробувати цей досвід. Так, камінь не сковзає по столу, і мокра газета прилипла до йому, усі начебто здорово. Але який скандал закотила мені моя благовірна, після того як газету я віддер від кришки стола, на якої можна було читати передовицю місцевого друкованого органа! Я хвилин сорок з ганчіркою й мийними засобами відтирав це неподобство під невмовкається шепіт подружжя, перехідний часом в шипіння.
Але повернемося до нашим точильним брускам з Країни висхідного сонця. При користуванні ними є маленький нюансик: замочувати-те їх, звичайно, в воді треба, але от в чому ізюминка: коли брусок виймуть із ємності, в якої він відмокав хвилин так 10-15, треба виждати якийсь час, щоб волога вбралася, а поверхня бруска залишилася вологої, але не сирий, в цей момент камінь стає найбільш агресивним по відношенню до клинку й урізається в метал з максимальною ефективністю. Якщо на робочої поверхні буде стояти вода, брусок точить лезо гірше й зношується швидше. Коли я перший раз точив, те подумав: «Э, брат, так тебе надовго не вистачить!» Але потім уловив момент, і усе встало на свої місця. Оскільки зернистість абразиву дуже дрібна, те і дуже швидко зазирається робоча поверхня. В час заточення я кілька раз промиваю брусок під струменем проточної води з губкою й миючим засобом для ванн.
Після закінчення заточувальних операцій брусок промиваю знову й сушу в вертикальному положенні, щоб доступ повітря був з усіх сторін.
Про ефективності різних каменів
Раніше в переважній масі клинки випускалися невеликої або середньої твердості, в межах 54-56 HRC, і точилися, і правилися практично будь-якими точильними каменями без проблем. В справжнє час висококласний ножі випускаються з екзотичних сортів сталей. Навіть відомі й популярні сорти сталей випускають із застосуванням новітніх сучасних технологій, звідси твердість і зносостійкість їх стає усе вище й вище, порядку 58-62 HRC. И це здорово. Але ножі з такою твердістю точити на натуральних каменях (Арканзас) трохи важко. Чому? Тому, що твердість абразивного матеріалу повинна бути твердіше, чим сталь клинка.
От що я знайшов в літературі. Виявляється, в абразивних точильних каменів існує своя шкала твердості — твердості мінералів по Моосу. Стали клинків звичайно мають твердість 5,0-6,5, а алмаз 10,0, але алмаз самий твердий матеріал, а в натуральних каменів значення твердості 6,5-7,2. Якщо твердість клинка наближається або дорівнює твердості абразиву, путнього нічого не виходить. Клинок сковзає по поверхні точильного бруска без винного ефекту. І нам, простим споживачам, доводиться ще розщедрюватися на досить дорогі точильні камені, але, втім, хто вважає витрачені гроші, коли справа стосується наших захоплень? Отут уже якщо маєш в арсеналі висококласні клинки, те і стругачки до їм доводиться такого же класу підбирати, інакше й бути не може.
А висновок з усього сказаного такий: якщо клинок твердістю 54-56 HRC, те підійде будь-яка стругачка або абразивний брусок, а якщо 58-62 HRC, те я рекомендую (виходячи з свого суб'єктивного досвіду) звернути увагу на японські водні камені. На даний момент я краще абразиву для домашнього використання не зустрічав, а перепробував багато, уже повірте мені на слово.
А якщо вам раптом здасться, що в магазині занадто дорого коштує гарний точильний камінь, згадаєте «дядька Васю» з кіоску «Точу ножі, ножиці й бритви правлю». Повірте, вам відразу полегшує, тому що краще витратити гроші на дійсно потрібну й класну річ, чим корити потім себе за те, що довірив свій улюблений клинок невідомо кому й одержав, до жалю, відомо що... Тому що сказане давно й не мною: «Скупий платить двічі».
А. Лопухів
"Полювання й Риболовля XXI століття № 10 - 2008 г."